нути оту грошву, що наскладав. У тебе-ж їх і свині не їдять — а вмреш — кому дістанеться? І сам згинеш, і гроші твої згинуть…
— І які там у мене гроші ти набачив? — осміхається Василь Тимофієвич і стиха виймає з кишені пляшку з горілкою.
— Оце по-хазяйському! — весело промовив Райко, — за це дякую, бо в мене, голубе, на неї не розживешся… З кого-ж нам і потягнуть, як не з таких дукарів, — промовив він до мене. Потім він дістав з куреня рядно, чарку, хліб, скілько зелених цибулин. Посідали на рядні коло огню, як кому було зручніше. Райко, як і перше, примостився на пеньку, так що огонь бив йому в лице.
Воблий вигрівав проти огню спину, а мені огонь бив у щоку. Перекинувшись кількома словами про те, про се, діди за чаркою знову перейшли на жарти.
— А чи чував ти, Федосію Андрієвичу, що ось незабаром буде заведена для сільських учителів форма? — витираючи після чарки вуси, промовляє до Райка Василь Тимофієвич. — Ото підійдуть до твоєї бороди золоті ґудзі — будеш, як міністр який!
Райко видержав мовчанку.
— Ні, Василю Тимофієвичу, — промовив він з притиском, — краще підійдуть вони до твоїх шрамів на лобі!.. Будеш, як генерал бойовий!.. — Райко весело й добродушно засміявся.
У Василя Тимофієвича на лобі були шрами, про них розказують, що осталися вони од качалки, якою колись гнали його од молодиці. Він зразу прикусив язика, скоса зиркнув на мене й змовк.
134
