збудує курінь і живе там до самої осени. Сам собі їсти варить, сорочки пере… бурлакує старий причуда.
Перескакуючи з каменя на камінь і хапаючись за кущі, ми зійшли вниз і зайшли в хату до рибалки, щоб попрохати човна. Молодиця дала нам ключа та весла, й швидко ми посувалися вже в маленькому човникові. Звечоріло. Знизу, мов з якої прірви, часом виглядали зорі. Берегами понасували хмари темного зелення, а між ними місцями випирались незґрабні скелі та купи сірого каміння, немов руйновища старих будівель. Часом пропливали мимо, стиха буркочучи і пінячись, маленькі шуми.
— Ну й місце-ж обрав собі, сучий дід! — промовив Воблий і, спустивши весла, став озиратися кругом, — рай, та й годі! Має душу чулу до краси, дарма що старий…
Закурили і попливли далі; високий берег почав насуватися на нас усе швидше й швидше і от зразу човен, брязнувши ланцюжком, врізався в пісок і спинився. Пробираючись між гіллям, ми швидко вибралися на прогалину, де червоніло полум'я і пахло димом. Перед нами в світлі маленького огнища виринув з темряви маленький солом'яний курінь; коло його висіли й стояли на ослончику казанок, мисочки, горщики, пилка й инші хатні речі. Кругом куреня манячило в темряві кілько уликів. Сам Райко сидів на пеньку коло багаття й щось думав.
Райко був гнучкий, видимо високий дідусь, лисий, з густою сивою бородою; ясні, сірі очі, в яких просвічував життьовий досвід, смуток
132
