Ми навіть не зчулися, як стало примеркати й перед нами на тому боці Роси вислалося на згір'ї незнакоме мені село. Мій попутчик, старий холостяк-учитель, спинився коло верби, скинув з голови солом'яного бриля й став витирати хусткою піт на лисині. Його засмажене, як у цигана, лице виявляло гарний настрій і могутні груди здіймалися, як ковальський міх, втягуючи в себе свіже весняне повітря.
— Ну, тепер можна сказати, що ми вже й прийшли, — промовив він, спиняючись коло одломленої бурею старої груші.
— Бачите отой садок, що спускається на низ од церкви? — показав він рукою за Рось, — от у тому садкові й живе Райко, либонь у його ото і димок куриться, кашу на вечерю певне варить собі старий…
Я глянув, куди показував мені Воблий: на високому березі між деревом здаля проблискувало червоне полум'я огника і синій димок довгою хмаркою тягнувся по-над зеленими верхами саду вниз до Роси.
— Оце кожного року так, — каже далі Воблий, — тілько пустить дітей на літо, зараз кидає свою школу, наймає в чоловіка оцей садок,
131
