місяці од цариці й помилування прийшло… Так напишеш, товаришу? — казав далі пацанок. — Напиши пожалуста! Спиши про все. І що здоров'я моє слабе, а кандьор поганий… що чаю-сахару немає, бо нема кому з волі прислати хоч карбованця. (Забув на той час пацанок про свою маруху). Напиши, що є у мене „старушка-мать“, що осталася без усякого пропитання… І оте напиши, що ти казав… що Христос пацанків велів любити.
Крізь ґрати стало пробиватися синє світло ранку. Виявились брудні обдерті стіни. Дивлячись на їх прищуреними очима, можна було добре уявити буйний сад або непроглядний бір.
Зігнувшись бубличком і щільно обгорнувшись у полотняний бушлат, спав коло стіни на брудній голій мостині Володька. В сірому світлі досвітку вирізувалося його бліде личко з міцно заплющеними очима й по-дитячий витягнутими губами.
Глянувши тепер на його, Петро зразу здумав, кого він йому нагадував.
Здавалося йому, що не славний шармач Володька спить перед ним, а давній-давній його приятель, сільський школяр Марко, з котрим колись вони пасли вівці на селі. Такі шнурком брови, такий-же ніс, губи… Тільки змарнів чогось він дуже та коло губів з'явилася нова рисочка недитячого страждання.
Часом крізь сон він щось говорив скоренько й невиразно — може про крашанку:
120
