— Хто його зна, Володько, — за себе не скажу: може-б мені й досталося од його за що-небудь; ну, а тобі нічого не було-б — це я добре знаю.
— А чого-ж так? — тихо спитав Володька.
— Любив він пацанків, таких як ти.
— Любив? — радіючи й соромлячись, перепитав той.
— Любив, товаришок, і людям дуже наказував, щоб жаліли їх.
— А… — пацанок щось хотів сказати, та й замовк. Потім тихенько одсунувся од Петра… Та забув він мабуть, що Петрова рука лежала у його на коліні. Нагнувся над нею, а з очей упала на неї тепла крапелька-сльозинка.
Петро став закурювати.
— Ти вмієш писати прошенія? — казав пацанок через який час Петрові, — у вашій камері, кажуть, усі вміють добре писати прошенія.
— Можна буде написати, — одмовив Петро.
— Мене радять, — казав пацанок з дитячим довір'ям, — щоб я послав прохання до цариці про помилування. Коли-б гарно, жалібно написати, то може що-небудь-би й вийшло.
— То лишнє, — сказав Петро, — тепер не дуже вважають на жалібні слова. Можна написати без того, може що й вийде.
— Е, ні, не кажи, товаришу! — казав Володька, — розказують, що тут була колись політичеська баришня, то вона так написала одному пацанкові прошеніє, що навіть надзирателі плакали. Усе його життя списала. Через два
119
