ображеного, а потім зразу якось залишив свій тюремний тон і дитячим голосом став розповідати про своє життя.
— Як мені живеться — питаєш? — промовив він, присовуючись ближче до Петра й обгортаючись од холоду в свій полотняний бушлатик. — Погано живеться, товаришу: боги чіпляються до мене, завжди дражнять: бачять, що я малий, нікого не подужаю з їх. Спати посилають „на грачівку“ й їсти садовлять з „грачами“. А хіба я дешевший за їх? Мій батько був шармачем і я шармач! Я не менше покрав на волі од їх. Дай бог усякому стільки покрасти, як я перекрав! — казав пацанок смутним голосом.
Петро слухав тиху скаргу пацанкову, його чистий мелодичний голосок, і йому почало здаватися, що немов він десь уже чув цей голос.
— Як ти гадаєш, товаришу, — через якийсь час звернувся до Петра пацанок, — дадуть нам завтра паски та крашанки, чи ні? Розказують, що торік давали на Паску всім по маленькій пасочці й по дві крашанки.
— Хоч і даватимуть, то нам з тобою мабуть не достанеться: ми-ж з тобою в карцері! — одмовив Петро.
— То може як вийдемо, то дадуть? Може хоч крашанки нам зоставлять?
— Навряд, товаришок.
— А як не дадуть, то ми будемо вимагати. Правда, товаришу? Прийде прокурор, то ми йому й заявимо.
Було помітно, що Володька дуже турбувався, щоб крашанки його не пропали.
Петро вже не слухав пацанка, й обнявши
116
