лодька зразу хотів висипати перед Петром увесь свій запас цеї науки. Пересипаючи свою мову фортовими словами й перескакуючи з одної розмови на другу, він цокотав:
— Нема в нашій камері тепер путніх реб'ят. Колись були боги, так боги[1]: Кошовий, Близнюк, Васька-кандальщик… А тепер осталися одні сявки. Духовитого парня ні одного нема. Всі такі, що на волі „стріляли“ та під рундуками танцювали за печінку; а сюди поприходили та й мають себе за якесь божество… Знаєш, товаришу, мене судили на один рік, а я після суду встав та й погнав предсідателя в закон та пугвички: припаяли, суки, іще на пів-року… Шармач я, і раз був на грубому[2] ділі. З Ваською з кандальщиком „купили“ в одного „єрика“[3] п'ять тисяч. Ех, і погуляли-ж тоді ми з ним! Тільки не довго й гуляли: на третій день „згоріли“…[4].
Володька закурив цигарку і, човгаючи здоровенними черевиками, став ходити по карцеру.
В одеськім саді я гуляв,
З красоткой наслаждався;
В чіжолі кандали попав —
заспівав він дзвінким альтом, і було чудно помічати в дитячому голосі добре переняту манеру старих в'язнів.
— Ех, товаришу! — заговорив він, зразу кинувши пісню, — шкода мені на волі одного тільки: маруху[5] милу покинув я в Таганрозі. От красючка — як лялька!
114
