— Як-же сидиться тобі тут, товаришок? — розпитував Петро, сідаючи поруч з пацанком.
— Ой гидко-гидко, товаришу, — таємним голосом одмовляє той. — Холодно, вохко та ще… пацюки, щоб вони видохли! Заснути ніяк не дадуть: тільки задрімаєш — зараз так і зашарудять по ногах, по грудях… один за палець укусив; то оце я зняв черевика та й стережу — може підкрадеться котрий, то пришию[1] суку.
Петро став витрушувати по-за підкладкою тютюн та сірники, а пацанок зразу почав без перестану щебетати.
Володьку-пацанка знала вся тюрма. То був хлопчик на вигляд років дванадцяти, бідовий, непосидющий. У камері він завжди як не з надзирателем гризся коло прозурки, то на вікні коло ґрат допікав вартового. На тюремному дворі, коли виходила п'ята камера на прогулянку, його жваве цвірінчання, змішуючись з брязкотом кайданів, сповняло ввесь двір. Собі за товариша там вибирав Володька завжди якого-небудь здоровенного значного кандальщика, ходив поруч з ним, пихкаючи поважно цигаркою й переймаючи всі рухи і звички старих каторжан; свій тюремний бушлат та шапочку він навіть намагався носити так, як вони.
Тепер перед новим чоловіком, перед „політичним“, йому хотілося показатися не яким-небудь „грачем“[2] а парнем „фортовим“. За першу ознаку цього вважалося знаття фортової мови, тюремних та злодійських звичок і Во-
113
