після трусу й широко ступаючи по коридору, він уже поспішався до карцеру. Слідком за ним ішов надзиратель і брязкав ключами. Стали перед маленькими, старими дверима з дірочкою-прозуркою й здоровенним висячим замком.
Оцей льох, чи комірчина, по бідності тюрми, була призначена для карцеру. Загриміло залізо і двері одчинилися. Трохи пригнувшись, Петро ступив кудись у вохку й холодну темряву. Зразу тоненько дзвизнув за ним важкий залізний засов, загримів замок, і все стихло. Петро ступив далі й став обдивлятися.
В маленьке віконце, густо переплетене ґратами, заглядало зоряне небо.
Петро потягнувся й голосно позіхнув.
— Здрастуй, товаришу!.. за віщо це тебе? — несподівано почувся десь з темного кутка тоненький дитячий голос.
Петро здрігнув.
— Ти хто такий? — зараз спитав він.
— Я — пацанок[1] з п'ятої камери… Це добре, товаришу, що ти сюди попав: удвох буде якось веселіш.
Придивившись, Петро хутко завважив, що в кутку, під стіною, щось біліло. Підійшовши ближче, він став добачати й фігуру пацанка.
— А тебе-ж за віщо сюди… товаришу? — спитав Петро, осміхнувшись.
— Масалку[2] погнав в Христа та Паску, то
старший і посадив на троє суток, — хвастовито одмовив пацанок.
112
