Літає малий Микитка на ковзанях, як птах. Нічого не чує, не бачить, тільки небо, що огнями шелевіє перед очима. Шапка на очі насувається, високо вгору голову задирає — його в небо пориває.
І мріється йому, що то — така сила золотого терену зародило в густому небесному тернику. Дивний золотий сад у небі чарує його, і він хвилину спить, летючи в просторах… і сниться йому сон короткий, як мить і легусінький, як пух. Сидить він на срібній гілляці і патрає золотий терен, із хвостиками, з листочками, похапцем напихає в кишені, за пазуху, в шапку; а серце і завмирає і б'ється, бо видно вже йому із срібних обаполів збудований курінь поблизу в тому саду, а в курені, в білій як сніг, сорочці — сторож дід; срібна кудлата собака, що коло його ніг, підводить уші…
Стуливши щільно плече-в-плече, сидять двоє на лісі. Над ними, мов діди-рабини в білому богоміллі — ряд волохатих в інеї тополь. Вгорі перед ними, як шкільна дошка, шовково-блакитне небо; шовк увесь умережаний золото-зоряним пунктірним писанням. Чого тільки немає там: срібні ромби, блискучі трапеції, діямантові дуги і трикутники.
Сидять вони чемно, як у школі навчаються.
Він водить пучкою по небу, як по мапі:
— Коли взяти оту блискучу зірку й провести од неї пряму, до оцієї другої, то буде скидатися на пітагорову теорему.
107
