Коваль, мов на човні, плине в гурті; стоїть стовпом, тільки береги з лозами швидко-швидко побігли мимо його.
По одній, парами, цілими гуртками крадькома сунуться од церкви тіні і летять з гори, вимахуючи крилами, на берег. Деякі нашвидку прилагожують до чобіт ковзані, инші на підборах, як на колесах виїжжають на лід.
Помітив, як на льоду щось зачервоніло, і йому невпокійно стало, жарко. Червоне замайоріло ближче і ось уже як вітер, як огняний вихор пливе на його червона хустка з парою ясних очей. Впало на плечі й тремтить од сміху щось легусіньке, щось запашне, як цвіт…
Біжять кудись поруч манівцями, пливуть, про щось розмовляють — про школу, про задачі, про вчителів — слухають свого голосу, що дзвенить як музика.
Міниться під ногами і тихим виблиском грає полірований мармур і яскряться по йому хвилі крижаного пороху. Біжять вони, біжять за ними золоті у небі зорі, забігають наперед, запобігливо висвічують їм ковзалки.
На шпилі, мов карусель, чогось вертиться церковця. Здається, що то виліплена школярами баба із снігу. А зверху на їй… ой… блиснув сум… святий, золотий.
І Ковалеві знову здається, що вони — в якомусь величньому храмі, миготить у його думка:
— А чи годиться тут бігати, пустувати?..
106
