Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 1 (1927).pdf/106

Цю сторінку схвалено

Вийшов за двері і спинився, здивований: де це він? Куди це він вийшов? Коли йшов до церкви, тоді ще погасав тільки день; тепер — прозора темрява, і йому здається, що з однієї церкви вийшов він у другу, безмежно простору, безмірно високу… У високостях цього незмірного будинку — мерехтять свічі на темному оксамитовому тлі. Мов через скляну стелю сіється од їх на землю тихий світ…

Спадає йому на думку: чи у ті двері він вийшов? Чи не втрапив у якісь двері инші і не попав у другу частину церкви, до цього часу йому невідому? Мне в руках шапку, вагаючись надівати її.

Якоюсь хвилею доносить звідкілясь недалеко дзвінкий сміх і гомін, — мов з мішка висипався. Кидається, як водою обризканий, перелазить через цвинтарний штахет і прожогом летить згори, підстрибуючи і підковзуючись.


Темніє мармуровий поміст — недавно замерзлий став. Тінями метушяться по йому школярі. Мало не півшколи якось опинилось уже тут.

— Йох — йох — йох!.. — квилить скрізь під ногами, ніби то розсипавшись, розщекоталася щебетлива черідка пташенят…

Шугають скрізь, не згинаючись тіні, хто на одній, хто на двох ногах. Разом з тінями без шуму підлітають із темряви і знову в темряву одлітають мандрівні загадкові огники — по двоє.

Посеред ставу, почеплявшись один за одного, сунуться по ковзальці довгими ключами тіні — на темному лоні у ворона грають.

 

105