В церкві людей обмаль — порано. Перед іконами блимають подекуди самотні свічки та лямпадки. Стовпами стоять в церковних сутінях люди, по стінах хвиляють велетні-тіні — здається, що це — ліс, густий, одвічний праліс, що позаростав та позацвітав мохом.
Спереду іконостас, мов з обаполів висока стіна, гіллям заплетена. Із-за стіни, легенько ступаючи, вийшов старий священик. Почав вичитувати єктенію. Одноманітно й настирливо бубонить йому у відповідь дяк на клиросі, коло дякового голосу в'ється дзвінке сопрано хлопчика; дзвенить радісно, завоїсто.
Голос о. Василя млявий, одноманітний, скрипить щось незадоволено про недугующих, страждущих, у морі сущих далекім.
— Так. Так! — кожного разу одповідає йому нетерпляче радісний на клиросі завоїстий дзвоник: „Ну й що з того — так!“
Дражниться.
Проти північних дверей стоїть, склавши на грудях руки, церковний сторож Богуш; дрімає і ввижається йому десь у лісі горілий пень, а коло його в'ється золотий метелик.
101
