Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 1 (1927).pdf/101

Цю сторінку схвалено

Співали півні.

Одні й другі — сидить мати, як сиділа.

А вітри гудуть…

Вітри гудуть, а ясени риплять, а матері дрімається… Дрімається й причувається, що то діти по ясенах погойдуються…

Затріщав каганець — гасне.

Глибоко-глибоко зітхнула, підвелась, налагодила ґніт.

Стала посеред хати, на того селюка, що на стіні, очі зводить…

Казала сусіда, ота завзята Грициха: „Та ото-б я його в рушник прибирала? Я-б йому очі гвіздком повиколювала, що він твої діти з ума позводив…“

А стара звикла до його, як до живої душі в хаті, мов-би поріднилася з ним.

Підійшла до малюнку, обсмикала рушник, краще квітки порівняла, починає говорити до його зтиха:

— Скажи, сумний, скажи невеселий, ще й нерадісний, куди порозгонив мої діти?..

Мовчить невеселий, мов із заліза кований, не гляне, бровою не поведе — твердий, як криця. Тільки з думного чола як огнем пашить, та ще причувається: ніби потаємки гуде в старій хатині велетень — золотий дзвін:

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами…



100