Романові вже минуло сім років, хоч і дрібний він на зріст. На голові у його кучерявиться коротке русяве волосся; руки малі, цупкі, очі сірі, жваві.
Поважної ходи Роман не знає: поклич його — він підбіжить з підскоком, пошли куди — подасться так, що тільки пісок закурить. Коли сідає відпочити, то вже певне, як не на баркані, то на гілляці, а на одному місці стояти довго може тільки догори ногами.
Роман хлопець сміливий, „бідовий“. Хоч не обходиться без того, щоб коли не попало йому од батька або матери, та все-ж у світі жити йому весело. Та як-же й не весело, коли є поблизу панський сад — темний, великий, як гай! А там скільки тих доріжок усяких, стежок, лавочок! скільки дерева, квіток, кущів! А пташок, гнізд!.. Хіба-ж це не рай! Коли-ж виспіє садовина, то Роман і не вилазить звідтіля од ранку до ночи. Хоч кожного дня тоді й виходить ловити Романа з довгою лозиною стара панна-злючка, проте йому нема чого її боятися; він знає, що між густим гіллям, на верху дерева, не достане його ні сама панна, ані її лозина.
9
