Сини його пасли в степу худобу і потай від його різали баранів; пекли, та й живилися часом. Довідався про теє скупий батько і не звелів синам ходити за худобою, а став гонити її в степ сам. І палило там його сонце, мочило дощем, а ночами старі кістки проймало холодом. Все терпів скупіяка-господарь, аби шкоди та втрати не було!
Недалеко біля того степу бури гори, а в тих горах водилися гірські духи, — „горовики“. Так їх і звали. У горовиків же було так заведено, що як має горовиха породити собі дитину, то повинна тоді виходити на степ. Там збігалося до неї багато вовків; вони дожидали, поки горовиха породить дитину, і коли вона не встигне втекти з нею, то вони одбирали в неї дитину і кудись заносили.
Сидить раз той скупий господарь біля своєї отари і бачить біжить вовк, а в зубах несе маленьке, тільки-що нарождене горовиня; за ним біжать Горовик з Горовихою і плачуть. Схопив скупий рушницю і застрелив вовка а мале горовиня випало у вовка з зубів. Горовик і Горовиха підбігли й узяли свою дитину.
Потім підійшли вони до скупого, стали щиро дякувати йому, потім стали прохати його до себе в гості. Горовик казав:
— Дома є в мене сім братів і вони будуть дуже раді побачити того чоловіка, що визволив од вовка нашу дитину. Що ти не попросиш у їх — вони тобі дадуть.
— А на кого ж я покину свою худобу? — спитав скупий.
— За свою худобу ти не бійся — каже Горовик: — як повернешся назад, то найдеш її на своєму місці.
Тоді скупий пішов з горовиками до їх у гости.
Дорогою Горовик йому й каже:
