Сторінка:Васильченко С. Осетинські казки (1919).djvu/75

Цю сторінку схвалено

Впізнав, та й не признається, тільки каже:

— Гукни свого панна — я хочу з ним в карти грати.

Пішов той чоловік, гукнув пана. Сіли вони грати в карти. Недовго й грали: повигравав Княженко в того пана все золото, всі табуни й отари, одібрав і волю своєму братові, а самого пана пустив мало не в одній сорочці.

— Ото, — каже, — щоб не сідав більше грати в карти.

Тоді Княженко признався до свого брата, одів його в добру одежу, дав коня, а за жінку дав старшу панну. Поїхали всі гуртом далі.

***

Їдуть, та й їдуть, коли знов село. Чують, а в селі щось вигукує: „по рибу! по рибу! Риба печена, риба варена, риба смажена“. Далі виходить чоловік, а на голові в нього сковорода з рибою. Сам обідраний, тільки шмаття на ньому має.

Покликав його Княженко, та й питає:

— Чого ти такий обідраний?

А той зітхнув та й одмовляє:

— Ходив і я колись в шовках та в золотах, а тепер довелося хазяйську рибу продавати.

— А хто ж ти такий? — питає. Чоловік і каже:

— Я не простий чоловік — я княженко. Було нас у батька три брати, а я середульший. Поїхали ми по світах шукати собі трьох довічних панн, та й не довелося мені далеко заїхати; застряв в цьому селі. Живе тут панок, сів я з ним у карти грати, та й програв усі червінці, що дав мені батько на до-