Сторінка:Васильченко С. Осетинські казки (1919).djvu/73

Цю сторінку схвалено
***

А баба увійшла в князя у велику шану й повагу. Князь зодягав її в шовки та в бархоти, садовив за свій стіл їсти, оддав їй до рук все своє хазяйство. Вийшла вона на рундук гуляти, дивиться — їдуть повз будинок чотирі лицарі. Коні ворониї, а зброя, так і сяє.

Вона й посилає слуг, щоб спитали, що то за люде. Слуги розпитали, прийшли та й кажуть бабі:

— Ці люде хочуть найнятися до князя у військо.

Баба й думає: „добре було, коли б найняти цих пишних лицарів до мене на сторожу“. Пішла до князя, та й каже йому про це. А князь — що баба не просить, все послухає, так її дуже шанує. Вволив він її волю, найняв лицарів до неї за сторожу. Тільки стало сонечко заходить, забажалося бабі прогулятися з новою сторожою. Запрягли їй шестеро коней в карету, під рундук підїхали. Баба покликала з собою трьох панн погуляти, сіли вони в карету й поїхали. Їдуть як вихор: по боках чотирі лицарі на конях грають. А баба тільки хусточкою махає, та на кучера погукує — куди їхати показує: „зверни сюди! тепер отуди!“ — Кучер слухає, куди скаже — повертає. Заїхали геть-геть од будинку. Тоді лицарі спинили коней, витягли бабу з карети, та й взяли в батоги. Періщать, аж пірря з неї летить, та примовляють:

— Отуди, тепер отуди! — Бігає баба, не втрапить, куди втекти. Вибили її лицарі, як сами знали й прогнали в гай. Повернувшись до будинку, вони повоювали князеве військо, а самого князя в полон узяли. Потім Княженко й каже: