Сторінка:Васильченко С. Осетинські казки (1919).djvu/71

Цю сторінку схвалено

— Як же я довго спав? — каже він позіхаючи.

А товариші до нього:

— Може й довіку б проспав, коли б ми не нагодилися. Та й розказали йому, що він був мертвий.

Глянув Княженко по кімнатах — немає ні трьох паннів, ні баби. Догадався тоді, яка то баба жила в їх.

— Це ж князь підіслав її, щоб вона мені смерть заподіяла, а паннів до нього заманила! — промовив він.

А товариші й кажуть:

— Коли три панни справді у того князя, поїдемо їх визволяти.

Посідали вони на трьох коней од однієї матки, а Княженко на стару матку, та й поїхали.

 
***

Їдуть берегом, дивляться: на тім боці князеві будинки. Перебрели ріку, коней пустили в пашу, сами сіли на траві спочити. Коли приходить до ріки дівчина води набрати. Бере вона глеком воду та й співає:

Завтра в нас весілля буде,
Звеселяться наші панни,
Поскидають сумне вбрання,
З нашим князем одружаться.
Вони й мене не забудуть,
Гарне плаття подарують.

Княженко й питає її:

— Чия ти, дівчино, і що за пісню співаєш?

Дівчина й розказує:

— Я наймичка у трьох довічних паннів, що ось уже рік, як живуть у нас. Прийшла води брати їм до умивання. А співаю про те, що завтра в нас весілля: князь бере їх за себе.