— Немає вже живого нашого Княженка. Оце йду, щоб знайти, та хоч поховати.
Засмутився й другий товариш, та й каже:
— Піду і я з тобою.
Пішли.
Ідуть, коли виходить їх третій товариш. Привіталися вони з ним, та й жаліються:
— Горе нам: нема вже живого товариша нашого — вірного Княженка.
А третій і каже:
— То не горе, що він мертвий, бо лісові люде навчили мене оживляти мертвих, а то горе, що не знаємо, де шукати Княженка.
А перший товариш і каже:
— Знайти ми його знайдемо, бо я навчився по сліду шукати живого й мертвого звіря. Знайдемо й Княженка. Біда тільки, що харчів у нас немає, а дорога далека.
Тоді промовляє й другий:
— Та й мене ж не даром учили три роки лісові люде. Ось у мене єсть пшенишне зерно. З цього зерна я нароблю всяких страв і напитків, скілько душі забажається.
— Коли так, то й журитись нам немає чого, — сказали та пішли по сліду.
Ідуть, та й ідуть. Прийшли до будинку. Увійшли в кімнати — лежить їх Княженко мертвий, а на грудях — золотий перстень, що поклала найменша панна, Княженкова жінка. Тоді третій товариш вийняв з кишені маленький камінчик, притулив його Княженкові до серця. Серце відразу забилося, і Княженко ожив.
