Сторінка:Васильченко С. Осетинські казки (1919).djvu/67

Цю сторінку схвалено

— Що ти за жінка?

А баба скривилася та й одказує так жалібно-жалібно:

— Я бідна вдова, пішла в гай палічок позбірати, їстоньки зварити, та й заблудилася.

Шкода їм стало баби, покликали її до себе, зодягли, нагодували її та й кажуть:

— Живи, бабусю, в нас, господарюй на нашому хазяйстві.

То вона й осталась.

***

Живе та баба з паннами в будинкові, так пильнує, так робить: і сама повимітає, без загаду поприбірає, й постіль усім постеле. А Княженкові, то й догодити вже не знає як.

Дуже любили за це її панни, стали все їй довіряти, та все з нею радиться. От раз баба й каже паннам:

— Бачу я, що ви дуже полюбили Княженка — а чи згадали ви хоч раз про те, що колись йому доведеться вмирати? Ви довічні панни, то вам про це байдуже, а він таки людина; як і всі люде вмірають  не минеться й йому.

Засмутилися панни, кажуть:

— Краще б ти зовсім і не нагадувала нам про це.

Тоді баба й каже:

— Коли б нам довідатись, де його смерть, то ми б може не допустили його вмерти. Випитайте в нього — може він знає.

Раз почали панни випитувати в Княженка: де його смерть 

А він жартує:

— Може отам, — каже, — у віникові! — та й показує в куток.

Панни вхопили віник, по стеблиночці його розібрали.

— Немає тут, — кажуть, — нічого.

— Ну то, може, там на печі в глечику.