не навтішався ним, коли не сподівано син помер; ніхто й досі не знає, з чого йому смерть та сталася. Старий князь дуже журиться за ним і ніяк забути не може. Як тільки вийде синові тому рік, князь велить нам приходити до нього в будинок й оплакувати сина. Людям те, як за напасть, та треба. Сьогодні оце тому синові вийшло сім років. Отож люде і йдуть в будинок плакати. Щоб видно було в їх сльози, то вони заздалегідь натирають собі очі. Ну, а як повертаються з будинку, то вже сміються, бо раді, що позбулися того клопоту.
Левень подумав трохи, та й каже:
— А я знаю, що отой князів син не помер, а живий.
Люде й кажуть йому:
— Чого ж він живий, коли ми сами бачили, як його ховали?
— Хоч і поховали, а він живий, — одказує Левень.
Здивувалися люде, розказали своєму князеві. Князь звелів привести Левня до нього.
— Це ти кажеш, що син мій живий? — питається князь.
— Я казав та й тепер скажу, що син твій живий, — одмовляє Левень.
Князь розгнівався дуже.
— Сім років, як син мій лежить в сирій землі, всі про це знають. А ти, мабуть, прийшов людей морочити та з мого горя глузувать.
І звелів князь своїм слугам звязати Левня і вбити його.
Левень підождав, поки його звязали, а далі й каже:
— Дозволь, князю, слово сказать!
— Кажи, — одмовляє князь.
— Не поспішай, князю, мене вбивати, звели краще копати яму поруч з могилою твого сина. Звели викопати яму і в
