Приходить Левень до огню, аж там сидить сім братів, сім велетнів, вечерю варять. Перед ними великий-великий казан, а в ньому киплять сім оленів.
Левень скинув шапку, поздоровкався, став прохати огню. А велетні радяться між собою:
— О, це нам і ласощі до вечері будуть: коли його краще ззісти тільки: чи зараз, чи після вечері? Тоді один і каже:
— Зараз — то тільки голод перебємо — краще після вечері закусимо ним.
Далі старший людоїд і каже:
— Ну, сідай, хлопче, та повечеряй з нами, бо після вечері ми тебе самого ззімо.
Левень не сперечається, сідає. От найстарший брат і каже:
— Хто б же це казана нам зняв, та сюди подав?
— Чи не мені доведеться пошанувати братів моїх старших, — каже найменший велетень.
Тоді Левень і каже:
— Дозвольте, я вже прислужуся вам! — встав та й іде до казна. А йдучи обпірається об велетнів та й стогне, жаліється, що ноги натомив. Як обіпреться об чиє плече, то воно й хрусне, візьметься за руку — рука трісне, за вязи — вязи поверне. Поки дійшов до казана, то й усім що-небудь пошкодив. Став перед казаном та й дивується, що великий такий; а далі й примовляє:
Чи то ж даром мене
Батько-мати кохали,
Оленячим мозком годували!
