Приїхав Княженко до Велетня, побачив Козу, та й питає:
— Чи спить Велетень?
— Спить, — каже.
— То тікаймо, тепер вже він не наздожене.
Сіли вони на того коника, та й побігли так; що птиця не злетить.
А кривенький коник почав знову на стані іржати, та копитами двері бити. Прокинувся Велетень, та й не поспішає.
А коник ще дужче ірже.
— Чогось коникові моєму на стані не стоїться, — думає Велетень, — мабуть, треба поспішати. Сів він на нього та й поїхав. Біжить коник з усеї сили, стрибає через ріки, через гори, а їх не видно. Стало мило на коникові виступати, тоді побачили, що їдуть Княженко з Козою тихою ходою.
Рванув Велетень стременами, жене свого коника, — догнать не дожене.
Тоді кривенький коник каже до Велетня:
— Тепер ми їх не доженемо, бо вони їдуть на моєму братові. У мого брата чотирі ноги — не збігти мені за ним з трома ногами.
Велетень і каже:
— То ти подай голос своєму братові, щоб підождав.
Рябенький коник, заржав, голос подає, щоб підождав. А передній ірже, одзивається:
— Не підожду, бо твій Велетень убє мого хазяїна, що од смерти мене визволив.
А кривенький прохає:
— Зажди: хоч побачимось.
А той до нього:
