Дочка й одмовляє:
— Не було б жаль, мамо, коли б не знайшла. А то жаль тяжкий, що знайшла та втеряла. — А далі й розказує: — знайшла я того юнака, що стріляв на мене тричи й живий остався. Стежила, зорила за ним, та й не вберегла. Як стало вечоріти, десь зник він з очей моїх. Тепер коли то знов я побачу його.
Зітхнула та й замовкла.
Княженко виждав, як заснула мати. Тоді підійшов до дівчини, розбудив, та й признався до неї. Дуже зраділа дівчина, потім і питає:
— А чи ти ж візьмеш мене за себе?
— Візьму, — каже.
Посідали вони, та й розмовляли до ранку. А на другий день розказали матері, потім поженилися вони, та й стали жити, а козячу шкуру в печі спалили.
Виряжається стара мати кудись в гості, а хазяйство доручає дітям:
— Нате ж вам, діти, сім ключів золотих од семи комір. Шість комір одмикайте, не одмикайте тільки сьомої, бо буде біда.
Як поїхала мати, одмикали вони шість комір: чого в світі немає, того тільки не було там. Дійшли до сьомої комори:
— Давай одчинемо, та хоч через поріг глянемо.
Одчинили двері, дивляться — сидить там семиголовий Велетень, до мурованої стіни залізним ланцюгом прикований. А ланцюг розпалився, горить, як жар.
— Душно мені! згага мене мучить! Змилосердтесь надо мною, линіть води холодної.
