— То ти вмисне зробив так?
Велетень до нього.
— А ти нащо людей їси?
— То що, як їм? От і тебе зараз іззім.
— А ну-ж, ну! — каже Побратим.
Кинувся до нього Велетень, хотів уже з коня стягати.
Коли це як не зашумить кий над головою, як не огріє Велетня по лобі, аж каганці йому посвітились.
Озирнувся кругом — немає нікого.
— Що за диво? — Потім знов до Побратима.
— Таки ззім тебе!
Зашумів знову кий: та раз, другий його по голові, аж поточився. Став велетень та й дивиться.
— Та що це воно за мара така, що бється так дуже?
А Побратим до нього:
— Ото, — каже, — як не одвяжешся, то й буде бити, поки й дух з тебе вибє.
— Та ну? — каже.
— А ти ж думав як! — Ото йди собі геть за доброї чести.
— Е! — каже Велетень, — коли так, то краще й поїду собі.
Свиснув на коня, та й повернув назад.
Їде з красунею Акулян Побратим, а поруч з ним Лицарь. Вже недалеко Побратимові й додому. Тоді Лицарь і промовля до Побратима.
— Мабуть отут ми з тобою й попрощаємося. Вже тобі пригоди не буде ніякої, поки й додому прибудеш. Тільки на прощання скажу тобі от що: оця красуня Акулян — вона дуже гарна, тільки зрадлива й лиха. Як такою візьмеш її, то буде
