Сторінка:Васильченко С. Осетинські казки (1919).djvu/24

Цю сторінку схвалено
 
***

Друга красуня каже Велетневі:

— Треба мені голову змити: звели погріти окропу в казані.

Велетень звелів слугам гріти окріп в казані, а сам ліг спочити. Ліг та й заснув.

Тільки окріп закипів, красуня поставила його в головах у Велетня, сама знялась та й майнула з двору. Прокинувся Велетень, став кликати красуню:

— Ходи, — каже, — поцілуй мене.

Кликав-кликав; ніхто не йде. Розсердився дуже.

— Я ж тебе навчу, як слухати! - Крикнув та як схопиться! — Зачепив казан, перекинув на себе, так його й обварило всього. Розлютувався ще дужче — кинувся по світлицям шукати красуні. Шукав-шукав — не знайшов. Тоді догадався, що вона втекла. Крикнув він на свої слуги, щоб сідлали найкращого коня. Осідлали йому коня, сів він, та й полетів на ньому, як вітер, доганяти Побратима.

 
***

А та красуня, вже не красуня, а знову став Лицарь. Їдуть троє, розмовляють.

Коли чують: земля гуде, буря шумить. Побратим і каже:

— Це ж Велетень наздоганяє нас: пропали ми тепер.

— Не бійсь, не пропадемо, — каже Лицарь, та — зразу перевернувся: став києм.

Прибігає Велетень, та до Побратима:

— Нащо ти мене одурив?

— А хіба ж я тобі не казав, що втече, — одказує той.