Сторінка:Васильченко С. Осетинські казки (1919).djvu/23

Цю сторінку схвалено
 
***

Взяли вони Акулян з собою, їдуть. Проїхали трохи, Лицарь і питається у Побратима:

— А чи гарна Акулян?

— Ой гарна ж, — каже, — та… — Та й замовк.

Їдуть далі.

— А чи не шкода її Велетневі давати?

— Шкода, — каже Побратим. Та й зітхнув.

Перегодом Лицарь знову питає:

— А може б ти сам оженився з нею?

— Оженився б, так Велетень іззість.

— Не журись, — каже, — і Велетень не ззість і Акулян твоя буде. — Потім і каже:

— Я зроблюсь другою красунею, ще кращою за Акулян, то ти й поміняєшся з Велетнем.

Так і зробив — зразу став такою красунею, ще кращою за Акулян. Приїхав Побратим до Велетня, та й каже йому:

— Привіз я тобі дочку Сонця, красуню Акулян. Тепер ні ти мені нічого не винен, ні я тобі.

— А це друга що за дівчина? — питає Велетень.

— Це моя молода.

Глянув на неї Велетень, а вона краща за Акулян.

— Давай поміняємось! — каже.

— Поміняймось, — каже, — тільки вона од тебе втече.

— Не втече! — каже.

— Далебі, втече.

— Ну, то вже побачимо. Міняймось.

Помінялись.

Взяв Побратим із собою Акулян, поїхав.