Далі одна й питає:
— Може продали б, дядьку, оттого гребінчика.
— Купуй, то може й продам.
— А що візьмете?
— Багато не візьму: винеси хліба та соли попоїсти, то й буде твій.
Дівчина зраділа:
— Скільки схочете, — каже, — стільки я й дам.
— Ні, мені багато, — каже, — не треба!
Винесла дівчина хліба та соли. Побратим оддав їй золотий гребінчик, взяв хліб, сіль та й поїхав.
А дівчина заходе в хату, та до зеркальця. Стала розчісуватись тим гребінчиком. Розчесалась, та й стала така чорнява та гарна. Зраділа дівчина, думає: „тепер же будуть мене хлопці любити“. Потім прибралась, знову на вулицю майнула. А гребінчик на столі остався.
Потім шусть у вікно — та хто його зна, де й дівся.
Побратим вийшов за село, почав вечерю готувати.
А як вечеря вистигла, надійшов і Лицарь. Попоїли вони, лягли спати, а чуть-світ поїхали далі.
Їдуть вони та й їдуть. Дивляться: перед ними золоті хмари, а в тих хмарах, сяють палаци та будинки.
— Отут живе Сонце! — каже Лицарь. — Підійдемо під палац та побачимо, що там саме діється. Приходять до палацу, а там вештається багато людей, та чогось всі такі заклопотані.
Тоді Лицарь і питає одного, про що це люде так бідкаються?
