Їде Побратим мимо чабанів, а за плечима дві рушниці — одна гарна, друга ще краща.
— Навіщо тобі дві рушниці? — кажуть йому чабани — продай нам оту, кращу.
— Добре, — каже, — дайте мені за неї барана.
— Хоч пять бери, — кажуть.
— Ні, мені одного треба.
Помінялись. Взяв Побратим барана, поїхав, а чабани радіють, рушницю роздивляються.
Коли дивляться — вовк схопив в отарі найкращого барана, й подався — скілько видно.
Чабани й кажуть — коли досягне ця рушниця до вовка, то кращої за неї не знайти.
Взяв один її, націлився на вовка й стрельнув. Так вовк і перекинувся й барана випустив.
А сама рушниця розлетілася в дрізки.
Їде Побратим, коли його знову наздоганяє Лицарь. Наздогнав та й каже:
— Мясо ми будемо мати, треба роздобути ще хліба та соли.
— А де ж ми його без грошей візьмемо? — питає Побратим.
— Добудемо і без грошей, — каже Лицарь. — Я перекинусь в золотий гребінчичок, а як будеш їхати селом, то ти у дівчат виміняєш на нього хліба та соли.
Їде Побратим селом, держить в руці золотий гребінчик; так він у нього й виблискує на сонці. Позбігалися дівчата з вулиці, та так на той гребінчик задивляються.
— От, — кажуть, — коли б нам такий гребінчик!
