— Бачу я, що хочеш ти додому. Шкода мені за тобою, та нехай уже так і буде. Їдь, коли хочеш, а я тебе так одарую, що буде за чим жити й тобі, й твоїм батькам.
На другий день виряжає Чорний Орел свого Побратима в дорогу. Виніс йому малесеньку скринечку та й каже:
— Не одчиняй цієї скринечки, поки не дійдеш додому. А дома одчиниш, та побачиш, яке добро там заховано. Тільки — ой гляди-гляди дорогою не одчини, бо тоді загинемо і ти і я. Попрощавсь Побратим з Чорним Орлом, взяв ту скринечку, та й пішов.
Іде він степом, та й думає: наобіцяв мені Чорний Орел всякого добра, а дав цю маленьку скринечку. І що б було тут такого дорогого? І взяла його велика охота заглянути в ту скринечку. Сів він на шляху, та й думає: прочиню ось я цю скринечку трішечки та хоч в щілинку гляну, що там сховано.
Тільки прочинив він скринечку, як рине ж звідти скоту: овечки, корови, коні, одно за одним валом валять. Увесь степ, скільки оком скинути, захряс ними, а вони ще валять.
Сів Побратим, та й плаче:
— Пропав же тепер і я, пропав і Побратим мій вірний.
Коли йде Велетень великий-великий.
— Чого це ти плачеш, хлопче? — питає він Побратима.
— Та як же мені не плакати, коли я сам занапастив себе: випустив із скриньки скот, а сюди загнати не здолаю. Тепер загину сам, загине й той, хто подарував мені цю скриньку.
