— Давай побратаємось!
— Давай — каже той.
Після того Орел взивав уже його побратимом.
Раз і каже Чорний Орел:
— Побратиме мій любий! Так мені здається, що немов ти журишся в мене. Може занудився, сидячи в будинкові. Поїдемо по степу погуляєм. Хіба ж коней у мене мало, або зброї немає!
Посідлали вони коней й подалися в степ з вітром гуляти. Коли стоїть перед ними якесь кладовище. Побратим спинив коня, схилив голову та й зажурився.
— Чого це ти, Побратиме мій, засмутився так? — питає Чорний Орел. Побратим промовчав, тільки зітхнув тяжко.
Так і додому поїхали.
Поїхали в-друге в степ, і в-друге так само: як побачив Побратим кладовище, відразу спинився і став журитись. А Чорному Орлові знову не сказав ні слова. Поїхали втретє. Коли й за третім разом стало так, Чорний Орел став виказувати своєму Побратимові.
— Який же ти, мій Побратиме, та нещирий! Я тобі кажу всю правду, а ти од мене криєшся. Чому не скажеш, який на душі в тебе смуток? Може б я поміг тобі, а не поміг, то хоч розважив би.
Тоді Побратим розказав йому все.
— Тільки, — каже, — побачу я оці могилки, то й зразу згадую про свого батька та матір. Може, думаю, й вони десь повмирали.
Тоді Чорний Орел і каже:
