— І остави нам… долги наша… яко-же і ми…
У печі щось зашкварчало, зашипіло, ніби його ошпарено окропом.
Мати охнула і миттю крутнулася до печі:
— Триста-ж твоїй матері сяких та таких! — зарепетувала вона в розпачі і жалю, сипнувши чортами, як з рукава.
— Чи ти-ж не сказився, чортового коріння горщик! Торохтить рогачем, хапається як швидче витягнуть із огню оскандалений горщик, — почала гримати на нього, та докоряти, як живого.
— Мамо: „якожеїми“… Мамо!… Нудьгуючи навертає її до молитви Семен.
Мати заклопотана і сконфужена доливає його водою, бубонить щось до нього, про Семена ніби й забула. А Семенові хочби-ж було можна назад повернутись.
— Мамо! — З мукою, з слізьми благає Семен, переступаючи нетерпляче з однієї ноги на другу, як на гарячому камені. — Мамо! — Чуєте, чи ні? Мамо!
— Та чого тебе мордує лиха година? — Ну, кажи, чого тобі? — Витрищилась на нього мати, повернувшись од горщика.
— Чого мордує! — Забули вже? — „Якожеїми“…
Мати пролупується, побожно, крадькома христиться, зітхає і знову переходить на тихий молитовний тон.
Семен бє поклони, не торкаючись коліньми долівки і охоче задержує голову на землі. Коли він обіпреться чолом об землю, крізь власні його ноги, як у вилазку йому видно все, що діється позаду його:
Із хати двері одчинені в сіни, а із сіней видно
