скрізь впіймають. Упіймають тебе, басурмена, потягнуть на саме дно в пекло, і вкинуть тебе, неблагословенного, в казан у киплячий…
Шелевіють, тріскають перед іконами лямпадки; з надвору долітає тягучий дзвін, ніби крізь сон скликаючи людей до служби: бе-ем!… бе-ем!…
Мати порається коло печі, очі її тьмаряться, туманіють, і вже лагідним, тихим голосом, як побожну казку розповідає вона про всі пекельні муки, які дожидають на тім світі грішного Семена.
— Мамо, а казан буде такий, як ото москалі кашу варять? — Довірчиво вже перепитує він матір.
— Буде казан великий, великий, та глибокий… Протягом підхоплює його слова мати.
Стоїть Семен схилившись на причілок, задумався. Довго він щось міркував собі, зважував, далі зітхнув, тихо вийшов на середину хати, і промовив:
— Ну, моліть…
Тихо в хаті. Чути тільки, як тріскає в печі полумя.
Мати одхилила голову од печі, схилилася на рогач, тихо проказує молитви. Перед іконами стоїть, як салдат на варті — Семен, — одна рука як привязана, друга махає, як заведена. Плаксивим голосом повторяє він за матірю слова молитви, намагаючись тримати такий-же, як і в неї тон і інтонацію.
Раз-по-раз тихе молитовне буркотання переривається сердитими вигуками:
— Стій рівно! Бий поклони! — Не верти головою, як коняка!
І далі знову лагідне, побожне:
