І туди, назустріч йому, теплому і ласкавому, потягнула живо шарманка свого натхненного співця і музику.
Семен стоїть у сінях, заглядає в одчинені хатні двері і нудиться.
Він недавно прибіг з надвору і в очах йому темно. Хата йому здається за темний льох, вікна — за дірки, в які зазирає ясний день. Вся стіна перед дверима обставлена чорними сумними іконами, перед якими горить три лямпадки, привішені у ряд на довгих шнурках. Десь далеко-далеко, як у глибокій норі, горять у печі дрова.
Коло печі порається підтикана, червона од огню з пасмами на чолі кіс, що вибились із під очіпка, мати.
— Мамо, дайте!… Тягнув у ніс Семен, дивлячись у землю, де він довбав нігтями босої ноги землю.
— І не гарикай, — не помолишся Богу, до самого вечора не дам їсти — так собі й знай — казала мати, сердито торигаючи рогачем.
— Людські діти у неділю, поки з церкви не вийдуть люде, то і риски в рот не візьме, а ти, такий лобаню, схопився і лоба не перехрестивши та до хліба зараз тягнешся? — Безстрамнику!…
— У дядька-ж Микита більший за мене, а його ще, казав, ні разу не молили! — Гуде плаксиво Семен.
— Бач, з кого він привод бере? — З Микити! — Та тож шибенник на те, на те він махамет.
— Я — те-ж махамет, — непевно промовив Семен.
— Як? — То це ти вже в махамети записався? — Крикнула мати, витрищивши здивовані на Семена очі. —
