кудись із домівки. А вони не хочуть, гудуть, плачуть, ревуть, як у труби на все село:
„Мамо, хліба! Мамо, хліба“!…
Все у світі так одмінилося, що нічого Семен і не впізнає.
Тільки хіба свиня одна нагадує йому щось знакоме, те, що було і вчора. Вона помалу погукує собі, ніби сама собі осміхаючись, підходить ближче до Семена, закликає його знову гратися з нею у ту саму гру, яка, очевидно, сподобалася їй учора.
Взаду знову у неї так смішно сам по собі вертиться куценький хвостик, ну нестеменно-ж так, як ручка якоїсь машинки.
Семен біжить до неї і ловить за ручку-самовертку.
Мати стурбовано повернула до нього голову, дивиться на нього суворими очима, головою докірливо хитає, а гримать не гримає, бо саме шепоче губами свої молитви.
Семен дивиться на неї і боязко і задирливо.
Далі рішуче і метко впіймав куценький хвостик у руку і почав вертіти ним, як ручкою шарманки.
…Пташки-канарейки
Так жалібно поють…
Голос у свіжому ранку дзвенить бадьорий і натхненний.
Свиня милостиво не перечить тому, стиха, співуче погукує собі під ніс, ніби вибиває в густий бубон, і веде Семена за собою до воріт, крізь які видно широкий-широкий майдан.
А за майданом, за хатами, де геть-геть рожевіють на горі спілі лани, здиймається в блакитне небо огняне сонце, жаром-птицею вилетівши із густого жита.
