Соромно йому стало, він зігнувся і тихо одійшов далі. Стоїть, тре рукою уші, чобіт об чобіт стукає, бо змерз уже дуже, а іти звідціль чогось жаль.
„І нащо йому такого багато? — думає він, роздивляючись на всі ласощі, — ні, буду іще прохати!
Івашко висякав носа, утерся, озирнувся кругом, чи хто не дивиться на нього, і підійшов до анґела близько-близько.
— Дай, ну дай-же! а коли не даси, то дозволь мені самому взяти! Будь такий добрий! Чи вже-ж тобі шкода одного маленького, щербатого горнятки? Дозволь, я возьму! Чуєш?
Івашко торкав його рукою і так пильно, так щиро прохав його, що й у груди йому тепло стало, і ноги, і уші ніби нагрілися. А серденько так билося, билося.
Радісний і веселий прийшов Івашко до дому. Тільки на поріг — зразу перед себе з медом горнятко виставляє, мамі голосно хвалиться:
— А я, мамо, на кутю меду несу!
— Де ж ти взяв його, сину? — здивувалася мама.
Івашко нахмурив брівки, ще й ручечкою собі свариться:
