ний, перстом посварився — і стемніло від смутку його яснеє личко, стиха він маленький став на колінця, на грудях ручки склав, очиці до землі пустив, стоїть у Божій карі, не стенеться, і буде стояти, поки не звелить йому встати Отець його небесний.
А звелить йому вставати Він, казали, тільки тоді, як усі анґели в небі заспівають, віншуючи Христа нарожденого:
І дожидався анґелик того свята, як душа настражданна золотого раю…
І жила в тій стороні бідна удова у земляній хатинці, жона правдива, у Божих боязнях памятлива, і мала вона сина, на імення Івашко.
Івашко був слухняний і почтивий, але дуже любив мед, бо був іще маленький. І так він дожидався, так дожидався того Різдва.
— Мабуть, мамо, Бог і не чув того, як я Йому рано й вечір молився, щоб була кутя з медом. Не хочеться вже мені і до церкви ходити.
— Не кажи цього, сину, бо то — грішка; Бозя сердиться буде. Іди до церкви, йди, не лінуйся, помолись Йому гарненько, то Він і зглянеться на наші злидні.
Одягнула мама Івашка в свитку, хусткою теплою завязала, бо стояв на дворі лютий мороз, вирядила в церков.
Увійшов Івашко в церков, а в церкві порожньо,
