Десь єсть собі на світі церковця — стара, трухлява, ніби із тінів із місячних збудована. У церковці — притвор сумовитий, темний, а у притворі, між поламаним хрестом і старою корогвою висить ікона святого анґела, запилена, полиняла. Святий анґел стоїть на їй на колінцях, як за шкоду покараний неслухняний хлопчик, очі опустив додолу; і білі шати його замазані, ясне личко — потьмарене, опущені очі — заплакані, сумні.
Тамошні люде взивають його мужицьким анґелом і розповідають, що колись він стояв на рівних ногах, і шати його були білі, як найперший сніг; святе личко його було радісне, як сонце, а ясні очі його все у небо високе дивилися.
Дивились, не переставали, не зморгаючи, не склипаючи.
Але підмовили якось мужицькі діти його з собою — пішов він із ними по-під тинню блукати і замастив свої білосніжні шати.
Позорив на нього раз з неба Творець його правед-
