Лежить Семен горілич у високій траві, виставив у верх коліно, дивиться у синє небо.
Перед очима летить маленький комар…
Не комар, — то десь високо-високо в небі журавель лине. Над головою недалеко манячить стеблина звіробою, і здається вона Семенові високим-високим, аж до неба гіллястим та рясним деревом… І друге вже таке, і третє…
І ось уже всі квітки і травини видаються Семенові височенним та густим чи то лісом, чи садом із давніх, невідомих квіток-деревин. Листки на них великі-великі, як зелені, химерні покришки, а квітки — ніби поначіплювані червоні миски, сині чашки та чугуни, блакитні дзвони, жовті цебри, жовтогорячі діжі, а з того густого лісу, ніби верховина якоїсь скелі, визирає його власне коліно.
Шугають величезні метелі, як ангели крилаті у білих, синіх, темнорожевих, позолочених шовках. Сідають на квітки, хитають крилами, як мальованими ворітьми.
Ген-ген ніби із самого неба шумить, гуде патлатий, волохатий джміль, у дорогих ризах, перетятий шовковими поясами.
Летить, гуде, ніби диякон у церкві службу Божу починає:
— Миром… Господу… по-мо-о-о…
Спинився він над однією чашкою, зазирає:
— Що у вас тут таке… Покоштував, подумав, пробурчав:
— А нічого собі…
І далі:
