вкинули його вму, — подумав він боя зко, уже тільки сам собі. — Ні нехай яма буде ще далеко-далеко-далеко…
Сонце підбилося вище на небо і стало через бурьяни гріти на Семена. За городами видно небо синє-синє, та кругле, ніби велитенська поливяна піч випалюється на огні, міниться, а під синявою неба геть-геть аж до лісу рябіє усякими квітками зелений луг.
Дивиться Семен — квітки злодійкувато повиставляли головки з трави, та всі, як одна, моргають йому:
— Тікай, Семене, сюди! Тікай, Семене, сюди! У Семена в голові думки плутаються, план його похорон швидко одміняється:
Принесли його до ями, тільки хотіли його туди вкинути, а він — з труни, та далі! А піп за ним із кадилом: держи, лови його! Мати пучкою на нього свариться: то це ти дурив мене, лоботрясе? — Стій-же ти, кателику, вернешся до дому!
У заплаканих очах Семена виплив несподівано і затремтів блискучий сміх. Відразу він перестав густи як одрубав; зачервонівся і захихкотів дрібним невтриманим сміхом.
— Дожидайте! — Кинув він матері і, схопившись, вистрибом через капусти, через буряки подався до лугу, широко розставляючи руки, ніби летів назустріч любому товаришеві.
