Набитий, Богові неугодний, вигнанець із рідної хати, — де йому більш підходяще місце у світі, як не за чужою клунею в крапиві?..
Сидить Семен там, зігнувшись, поклав голову на коліна і гуде. Гуде і гуде — вже й спина переболіла і сліз нема, — а він гуде.
Ясно світить сонце і пташки щебечуть — а йому світ Божий немилий, потьмарений, і свіже повітря ще пахтить йому, грішникові, духом пекельної смоли, перед очима миготять куці з залізними гачками, яким на поталу оддає його мама.
Жаль йому на маму, думає, чим би їй жалю завдати.
„Коли вже ви виганяєте мене з дому, то краще мені вмерти. Хай тоді несуть мене у яму, а душу — в пекло на муки, — думає він. Побачимо, чи вам, мамо, од того полекшає…
Гу-у… Тягне він ліниво, а думка малює жалісну картину:
Ось він умер і несуть його до ями з попами з корогвами, а мама йде за його труною, полою утирається та плаче-плаче:
— А куди-ж це ти, мій синочку, виряжаєшся…
А Семен їй докірливо одповідає:
— Не знаєте куди — в пекло!
— А на кого-ж ти, мій голубчику, покидаєш!..
— Ага, тепер "голубчику", — думає собі Семен, а тоді — „басурмен“! — Ні, несіть далі — не встану.
Аж ось і яма вже близько.
Тут Семен засовався на місці і кашлянув. Щоб, чого доброго, справді, не роздивившись гаразд, не
