У Семена — аж ноги затремтіли; вхопив він його жменею, як метелика, взяв у пучки, роздивляється. Далі помалу переводить очі до ікон, де перед святим Миколаєм горить лямпадка.
Семен швидко виліз на лаву, прихилив до ікони близько свою голову, — прикурює. Дим застеляє йому очі, шпигає в ніс — він кривиться, але ноги тремтять од страху і радощів, і лице аж міниться од щастя. Розпаливши цигарку, він устромив її в зуби, взявся у боки, осміхається спянілою осмішкою.
— Ой! — Почув він тихий стогін за спиною.
Семен озирнувся — мати.
Слів не знайшлося у материному серці для цього випадку. Мов-би крізь сон памятає тільки Семен, як сама собою випурхнула з його зубів цигарка, искрами опаливши губу, як чиясь холодна рука тіпала його по губах; чув, як щось гупало в спину, як на крилах миттю винесло його в сіни.
Дух забило Семенові, очі застеляли сльози од диму, але на лиці й тоді ще сяяло блаженство, як у того теляти, яке силоміць одтягнули од материної цицьки і яке було готове знову крізь штовхани і ляпаси відважно кинутись до неї.
Але це була тільки одна мить: далі Семенові стало ясно, що щаслива хвилина прошуміла без вороття, і він зайшовся гіркими, дрібними слізьми.
— Іди мені геть! — Іди безбожнику, іди, невіро, з хати зовсім! — Наказує йому мати; — іди собі до басурменів, живи з ними, а додому не вертайся.
І Семен, гірко ридаючи, спотикаючись біг із сіней у далекі, невідомі світи…
