двір і комору в дворі. Ген дядьків Рябко стоїть коло комори, здається великим — великим, як світ. Чого-ж то він зазирає в комору? — Думає собі Семен. Далі кинувшись гукає, як несамовитий:
— Мамо! — Собака до сала в комору лізе!
— Де? — Ще голосніще крикнула перелякана мати.
Семен схоплюється на ноги і трьома пучками, які у нього були складені для хреста, показує на двері:
— А дивіться! — Промовив він радісно побідним голосом.
Мати щось кинула, щось ухопила і зникла за дверима, як буря.
Залишившись у хаті сам, Семен зажмурив очі і солодко-солодко потягнувся.
Далі засміявся, підстрибнув і тихенько, навшпиньках почав витанцьовувати.
Почав він приспівувати одними губами. І вихиляється, і підморгує, і язика комусь виставляє, передражнює когось, так ніби якась розвязана сила стиха почала мордувати ним.
А в хаті тихо, тільки піч сама собі порядкує — топиться.
Семен відразу змовкає. Очі його загораються радісним, розбійницьким блиском.
Зирк, зирк! — ними по хаті. Шукає, як-би найкраще використать зручну хвилину.
На вікні — великий недокурок, забутий батьком ще звечора. Ніби хто нарочито висунув тепер його Семенові на очі.
