Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/98

Цю сторінку схвалено

спаде на думку: а який найбільший город в Арґентині? — спиняєшся, боязко лупаєш очима: чи не отакий… ой, здається, ні!… — і летиш сторчака із хмар, нашвидку розкидаєш книги, шарпаєш листками, аж серце б'ється.

Знайшов — так. Зідхається легенько — слава Богу.

Спочинеш трохи, покладеш до серця свій затяганий, чорнилом залитий, чарівний талісман — і ще сміливіше, ще вище здіймаєшся вгору.

У таку годину шелестів іноді бур'ян за коморою і незабаром летіла до мене в двері надкушена кислиця, шматок соняшника або з кавуна лушпина.

Мерщій беру книжку в руки й насуплюю брови.

Склавши руки на грудях, перед дверима стоїть сусіда, мій давній товариш — Мотря.

Зорить очима, мовчить.

Лице суворе, очі в якійсь задумі, а сама вертлява, як дзиґа. І чорняве-чорняве, як жук, тільки що не загуде.

Знаю, що так не минеться — буде гаркать під дверима, буде витівати, поки не зволоче мене з ліжка. Проте не ворушусь, до останнього терплю.

— Може тобі принести сюди перину?… чуєш, пане?

Як до стіни.

Стоїть розглядає.

Далі зирк туди, зирк сюди, швиденько, як метіль, влітає в комору. Лише без усмішки, очі бігають, як у злодійчука. Моргне чуть помітно:

— Давай цілуватись! — кине швиденько, нерозбірливо.