Дзвеніли чарки, брязкотіли ножі й виделки, торохтів посуд.
Голосно розмовляли гості, потягаючись, немов після довгої церковної служби. Скілько душ педагогічної молоді збилися в окремий гурток коло одного столика, колючими поглядами стріляли на другий кінець стола й демонстративно розмовляли українською мовою.
З ворожого табору, де помітно одзначалася огрядна постать інспектора, долітали перебільшено читкі російські фрази.
Інспектор, старанно причесаний, у комірці, як завжди, застібнутий на всі ґудзи мундира, сидів у звичайній своїй позі спокійного й величного сфінкса, кидаючи часом іронічний погляд на молодь.
— Что вы хотите, — доводив він своїм сусідам: — городишко захудалый — ни клуба, ни театра, порядочная книга даже случайно не залетает сюда — поневоле можно ударіться в украйнофильство… Жаль мне эту бедную молодежь.
Інспектор кинув скорботний погляд на демонстрантів.
Начальник пошти в золотому пенсне на пухлому, як варений буряк, носі охоче згоджувався з інспектором, підливаючи йому в чарку. Воронюк чогось сьогодні зрадив свої правила й хилив чарку за чаркою.
Розмова увесь час в'язалася коло українського питання: про сепаратизм, про мазепинство, „о Шевченке” — звичайно.
Молодий панок, місцевий слідуватель, щось миршавеньке, золотушне, із вишаруваною, як скло, лисиною, гидливо кривив губи, щурив руденькі брови й
