жене сонцем, нестрижений давно чуб білими пасмами вибивався з-під шапки.
— А ну, Максиме, покажи їм, матері їх копа вареників! — підбадьорювали його хлопці.
Соромлячись, сміючись і закриваючись рукавом, Максим поривався сховатись за хлопців. Школярі збились кругом його, сміялися, гомоніли й не пускали.
— Хай он Марченко виведе — я охрип!.. Їй-бо ж охрип! — просився Максим.
— Ну, та годі вже тобі, не задавайся! — серйозно обізвався до його смуглявий школяр, — заводь, коли заводиш!
Максим став посередині, вирівнявся й провів рукою по лиці. Соромливість сплила з його, і воно стало поважне, навіть строге. Сірі очі стемніли, чоло побіліло. Хлопці примовкли й налагодились. Оглянувши всіх товаришів, Максим спинив очі на одному, немов збирався щось йому казати; відкашлянувся, легенько схитнув головою вправо, хитнув уліво, й не одриваючись од очей товариша, тихо заспівав:
У неділеньку рано-пораненьку
Розсердився син на свою неньку…
Легенька хвиля смутку знялася й пройшла по дитячих личках. Усі стали товпитись до гурту. Кожний хотів співати й пробирався наперед. Маленький школярик, босенький, з підкачаними штанями і з школярською торбинкою через плече, довго не міг приєднатися до гурту; він перебігав з місця на місце, поки спинився на дощі, притулився ззаду товаришів, висунув наперед голову через їх плечі, і в співах задзвенів новий високий дискант. Так і стояв на дощі, мов закам'янів.
