— Що маєте новенького? Як Анна Михайлівна, дітки? — заговорила до Гордійчука Євгенія Калістратівна, намагаючись затерти небажану розмову. Заговорили про домашні справи, і Іван Федотович думав уже, що все на цьому й минеться, аж, глянувши на педагога, який стояв схилившись над столом, став почувати, як стара досада й нудьга заворушилися в грудях: на столі лежало свіже число української газети, що він забув у свій час сховати. Педагог прищуреним оком скоса дивився в газету й єхидна усмішка грала на його губах.
— Напрямок газети поступовий… — став читати він стиха, немов для себе. — На-прямок… — пробіг він і насмішкуватим оком глянув на Гордійчука. — Вы слышали когда нибудь такое слово в наших селах? — звернувся він до того.
Почувши зразу небезпеку, Євгенія Калістратівна звернула до чоловіка затурбоване лице й зробила перестерігаючий знак. Іван Федотович важко зідхнув:
— „Направление” — теж, здається, не цілком народнє російське слово… ну, та облишмо про це, — сумно промовив він.
— Позвольте — как не народное? — здивувався педагог.
— А так, — неохоче промовив Іван Федотович, — його теж викували російські письменники із народнього пня, коли виробляли літературну мову. Хіба ж ви цього не знаєте?..
— Разве?.. впрочем, может быть, но главное видите ли в том, что слово „направление” звучит в русской речи вполне естественно, а напрямок…
