няй же себе московською мовою на останній твоїй дорозі.
Вона — глип на його, дивиться, впізнає:
— Ах, вот это кто! Это ты тот господин, что всю мою жизнь отравил своєю глупою мовою, хамскою, проклятою…
— Это ты, тиран мой! это ты… мой изверг!
Очі у неї мов чужі, незнайомі; так гостро, нелюбо дивляться на його.
Микола Степанович окам'янів, стоїть…
— Чего стоишь? — уходи прочь, не подходи ко мне! — Дай хоть умереть мне культурным человеком.
Далі мрійно звела до стелі пригаслі очі й тихеньким, нерівним старечим голоском почала заводити:
Гляжу я безмолвно на черную шаль
І грустную думу…
Зідхнула, схлипнула і дух Богові оддала.
Оповідач трохи перемовчав, далі почав тихіще:
— І от, браття мої милі, хоч вірте, хоч не вірте — а у покійниці, в грудях почало щось густи і дзижчати. Дедалі дужче, дужче… і ось відразу вилітає з неї він… отой самий гедзь…
Великий, рудий, волохатий з безліччю, як у стонога, пазурястих ніжок, на яких позакипала кров…
Обкружив він кімнату, неперестаючи дзижчати, підлетів до самого носа Миколи Степановича й на половину людським голосом, на половину цапиним задеренчав:
Мазниця — паланица…
Мазниця — паланица…
Мазнув хвостиком по губі бідного Миколу, зареготав і вилетів у вікно.
