жарт, то я попрошу тебе, щоб був він оце в останній раз!
— Не последний раз, а с этого дня будет так всегда! — Можешь себе ломаться на своей мове сколько тебе угодно, а я не хочу этого! — Сил моих нет! Довольно!
— Не буде так! — гримить Микола Степанович.
— Нет, будет! — Так должно быть, так будет, будет, будет!
Він: — Мій дім, це моя держава, — а в моїй державі я прошу розмовляти тільки державною мовою! — та по столу кулаком — грюк!..
Вона — руки в боки, голову вгору — блись, блись очима, та так стиха: — Плевать я хотела на твою державу и на твою мову!
— Ага, ось воно як! — Ну добре ж! — взяв він шапку — лясь дверима.
Затихло…
Як затихло, та й затихло, так і до чортового батька й зовсім затихло…
Минає день, другий — не говорять вони ні на якій уже мові. Позачинялись — він у одній, вона в другій кімнаті — дожидають, хто перший піде на мир.
Щось на п'ятий, чи на шостий день до жінки в кімнату увійшов Микола Степанович, змарнілий, проте суворий, незломний: мовчки поклав перед нею написаний про розвід папір.
Показує рукою: підпишися.
Вона зіскоса прочитала, прикусила губу, вхопила перо, сердито чиркнула.
Припала до столу головою та й зайшлася слізми…
Як після весняного дощику громового, так стало
